Спасибо всем, кто присоединился к нашему клубу. Благодаря Вам на страницах сайта появились произведения новых авторов. Хочется, чтобы наш круг стал еще шире, а значит и интереснее для всех участников, желанных гостей нашего клуба. На сайте появился новый фотораздел. Размещайте свои фотографии. Присылайте свои предложения по улучшению работы клуба. Не забывайте оставлять комментарии. До встречи. Ваша Полина Овчинникова.
У самого входа-выхода неряшливая, но с некоторым вызовом одетая и разукрашенная женщина пенсионного возраста, нависая над тележкой с несвежим на вид скарбом, зазывает покупателей:
До сільмагу від нашої хати йти та йти. Через місток над неглибоким ярком (у нас його називали рипою), далі - повз саму рипу по дорозі, що закручувалась якраз перед довгою стрічкою – залишками річечки Сухий Ягорлик. Власне, сама річечка проявлялась лише під час великих злив влітку, весняних повіней та взимку, коли вона добре промерзала, і ми ковзалися. Бувало, що навіть уроки фізкультури проводили з катання на ковзанах. Коли ж снігу та дощів випадало мало, вона перетворювалась на тонкий рівчачок, який можна було або перескочити, або перейти по хиткому місткові.
Федя визирнув із-за кущів зненацька. Я саме сиділа на високому порозі нашої хати, на його найвищому щабельці і розмірковувала собі, скільки ж мені ще треба рости, аби ноги діставали хоча б до третього зверху. Виходило, що коли мені зараз вже п’ять, а я досягаю другого, навіть ноги в колінах підгинаються, то не так вже й довго!
Немає в світі такої людини, яка б не боялася лікарні! А тьотя Келя, наша поштарка, її не боїться. Хоча б кожен на її місці обминав ту лікарню десятою дорогою, каже сусідка баба Марфа. І оповідає.
- Баба Текля вмерла, баба Текля…. – пішло по селу. Всі – бігом до тьоті Дуні і дядька Василя. Тут вже й фельдшер, щоб справку дати, що нежива. Людей збіглося! І ми, дітвора, теж тут. Бо без нас на селі не обходиться жодне весілля і жоден похорон. Нам і страшно, і подивитися хочеться на того мерця… А як усі голосять, то ми – найголосніше, так боїмося чогось, а чого – самі того не знаємо. А фельдшер, він знає про людину все. Ось і зараз – бере та й каже: - Я не можу вам дати такої справки, бо вона не покійниця. Вона дихає.
Очерк о Екатерине Чижиковой - дочери знаменитого Макара Ивановича Чижикова
Кате Чижиковой было три года, когда погиб ее отец, герой гражданской войны красноармейский командир Макар Иванович Чижиков. Зная саму Екатерину Макаровну многие годы, я восхищаюсь ее удивительной памятью, которая так бережно хранит воспоминания об отце. Детские и поэтому самые непосредственные. А еще они, эти воспоминания, - свидетельства « давно минувших дней», интерес к которым подмяла под себя бурная сумятица перестроечного времени. Но как бы мы не перестраивали свое настоящее, прошлое изменить мы просто не в состоянии. А уважение к минувшему, опять же, обращаясь к мыслям великого Пушкина, черта, « отличающая образованность от дикости»... Я записала воспоминания Екатерины Макаровны в декабре 2002 года.
