 |
МІЖ МОРОКОМ І СОНЦЕМ
Клавдія Гройс, тендітна дівчина із щирим серцем і дужою волею - моя подруга. Вона - переселенка з Чорнобилю, який назавжди запам'ятала квітучим і життєрадісним, мов сон,що обірвався зненацька болем та безнадійністю. Чорнобиль отой мальовничий живе у її творах - картинах, які оспівують всього один краєвид – саме той, що вміщувався у рамки вікон просторої квартири, нині полишеної хазяями через трагедію. І все ж таки краєвид у Клавиних картинах завжди різний, бо мінялися пори року, дні і ночі, але одне залишалося незмінним: тяжка хвороба, що прикувала художницю до ліжка ще з раннього дитинства. А за вікном були то літо, то осінь, то зима, але нарешті наставала й гомінка весела весна, і з нею оживали у серці надії, поверталися сили, а водночас з'являлися й нові твори, в яких її трепетна душа оспівувала поезію життя.
Її улюблений поет - Марина Цвєтаєва, яка, між іншим, стверджувала у своїй безмірності рокові зв'язки між життям людей і дерев. В її поезії дерева - то духовний світ, а люди, вони є повторенням долі дерев, беруть від них життєву наснагу: " Каким наитием, какими истинами, о чем шумите вы, разливы лиственные? Какой неистовой Сивиллы таинствами - о чем шумите вы, о чем - беспамятствуете? Что в вашем веянии? Но, знаю, лечите обиду времени прохладой вечности..."
Якось під час телефонної розмови я розповіла своїй подрузі про два дерева, що я раптом помітила - немов відкрила для себе - крізь вікно кімнати на другому поверсі обласного радіо, де працюю.Через дорогу я й побачила чудернацьку суміш двох пір року: одна акація стояла у жовтому листі, а поруч прихилилось молоденьке дерево, мов донька до матері, і буяло білим нареченним цвітом в обіймах старих гілок. То було пізньої осені, а через деякий час я знову побувала у Клави. На стіні її кімнати висіло чудо, відтворене її рукою, викохане її творчою уявою, два образи - сивої матері та квітучої доньки, два вічних символи осені і весни!
- Розумієш, з тих пір, як ти мені розповіла про оту картину через вікно, мене теж не полишала ця тема - прощання, ніжність між матір'ю і донькою, коли одна вже в'яне, а інша лиш починає жити. Їх трагедія саме в такому прощанні, коли почуття обох у розквіті.Та й взагалі я давно думала, що долі людини і дерева міцно пов'язані. Ось поглянь на ці гілки: їх переплетіння так нагадують рухи людських рук, їхню пластику! Ще й до того, як у мене вийшов оцей малюнок, я постійно зверталася до пластики, бо дуже хотіла розкрити цю тему, навіть співставляла її з темою «птахи – люди». Адже ж і між ними так багато спільного – наприклад схожість рухів, образів. Коли ти в людині бачиш птаха і навпаки…
Проте як складно відтворити те, що бачиться в уяві! Знову ж таки працювати над цим треба. Я й над цим малюнком довго билася, все не виходило. Один, другий, третій варіант... Малювала і не сприймала. Це приблизно як вірші, що зріють рядок за рядком, але ти не можеш їх передати, тому що ніяк не знайдеш форми. І раптом в якийсь момент ти знаходиш оту композицію, до якої прагнеш - тоді почуття виливаються в неї зразу ж. Знаєш, мені здалося навіть, що я бачу саме ті дерева, про які ти мені говорила!
Пам’ятаєш, у Аріадни Ефрон, дочки Цвєтаєвої, є такі рядки:"Корни сплелись, ветви сплелись. Лес любви". Усього два рядки, а скільки сказано!
Мені ж тоді на думку спали вірші Оксани Пахльовської:
Знов пада сніг, і знову розтає,
І світ навкруг і мудрий і безумний.
Нехай нам трудно і нехай нам сумно,
Є ця весна, і ми на світі є.
Хай наша юність плаче горілиць,
Нехай їй досвід буде оборонцем,
А ми з тобою тільки двоє птиць,
Котрі летять між мороком і сонцем...
(Початок дев’яностих років минулого століття)
Полина Овчинникова |
 |
